Рудик А. Найдавніші ікони християн.

Рудик А. Найдавніші ікони християн.
Рудик А. Древнейшие иконы христиан.
Rudik A. Most ancient icons of christians.

Безцінний дарунок до великодніх свят 2004 року підготував киянам та гостям столиці Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Нарешті, після тривалої перерви, на світло людських очей винесено унікальні перлини музейної колекції  чотири найдавніші християнські енкаустичні ікони з монастиря Св. Катерини на Синаї.
Образи Богоматері з немовлям Христом, Іоанна Хрестителя, святих мучеників Сергія і Вакха та мученика і мучениці, імена яких на сьогодні ще не встановлено дослідниками, були створені в VIVII століттях н.е. Живі свідчення оповитої легендами ранньохристиянської епохи, ці образи дійшли до нас крізь майже півтора тисячоліття, аби дати взірець щирого, богонатхненного мистецтва.
Лише біля десятка ікон тієї далекої доби збереглося до нашого часу в усьому світі, з них чотири  в Києві. Саме тому, навіть під час кількарічного періоду вимушеного утримання ікон у фондах музею для консервації, не припинявся потік закордонних відвідувачів, єдиною метою і мрією яких в Україні було побачити ці унікальні твори.
Історія київських ікон вражає уяву. Написані у Візантії, воістину чудесним чином вціліли вони в часи безжальних іконоборчих гонінь VIII-IX ст., коли майже всі давні християнські ікони було зруйновано. Без утрат пережили вони й численні зміни мусульманських династій, що у різні епохи панували на території Синайського півострова, де у знаменитому монастирі Св. Катерини ікони перебували аж до середини XIX ст.
Синай, найзначніший центр християнського духовного світу, був самим Богом названий "святою землею"(Вих. ІІІ, 5). Там у підніжжя "гори Божої Хорив", на місці, де нині розташовується монастир, Господь промовляв до Мойсея з Неопалимої купини а потім на вершині Синайської гори вручив Мойсею скрижалі з Законом (Вих. ІІІ,1-14; ХІХ; XXXII, 15-16). Там же, в печері під горою, дістав божественне одкровення інший великий пророк - Ілля (3 Цар. ХІХ, 8-15). Багато видатних богословів та подвижників віри повязали своє життя з Синаєм; зробити внесок на підтримку монастиря або принести дорогоцінні дари покладали за священний обовязок як східнохристиянські духовні та світські владики, так і західна церква. Цікаво, що й мусульмани ставилися до Синайської обителі з особливою повагою: сам пророк Мухамед спеціальною грамотою (ахтінаме) захистив синаїтів та надав їм економічні пільги та привілеї, надалі закріплені у відповідних розпорядженнях (фірманах) арабських халіфів та османських султанів.
Там на самому краї Аравійської пустелі, вдалині від бурхливих пристрастей світу, давні ікони були під надійним прихистком, а, завдяки винятково сухому клімату місцевості, й в оптимальних для них температурно-вологісних умовах, що стало запорукою збереження унікальних пам’яток.
В синайському монастирі й понині зберігається кілька ікон доіконоборчого періоду, доступ до яких суворо обмежений синаїтами. Доля ж чотирьох ікон, що сьогодні належать київському музею, склалася інакше. Їхній вихід у широкий світ пов’язаний з іменем архімандрита Порфирія Успенського (1804-1885)  видатного вченого, глибокого знавця історії християнської церкви, збирача і дослідника ранніх рукописів. Перебуваючи у 1850 році на Синаї з церковною та дослідницькою місією, й гостюючи в монастирі Св. Катерини, отець Порфирій зацікавився зібранням ікон, яке зберігалося монахами у вежі над папертю соборної церкви. Як записано у щоденнику подорожі, особливий інтерес архімандрита викликала група „чорних ікон, в яких він запідозрив дуже давні пам’ятки „нубійського письма. Там же, на сторінках щоденника вчений першим назвав вірогідну дату створення ікон - VII століття, яка потім знайшла підтримку у багатьох дослідників.
Ікони, що в числі інших церковних реліквій були подаровані синайськими монахами Порфирію Успенському, супроводжували архімандрита до Санкт-Петербургу, а згодом до Києва, де отець Порфирій обійняв посаду першого вікарія Київської єпархії та настоятеля Михайлівського-Златоверхого монастиря. Перед смертю Порфирій Успенський заповів свою колекцію давніх ікон Церковно-археологічному музею при Київській Духовній Академії. У 1920-х роках ікони потрапили до Музею культів і побуту, що сформувався на території Києво-Печерської Лаври, а звідти в 1940 році були передані до Київського музею західного та східного мистецтва (нинішня назва  Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків). Остання зміна домівки виявилася доленосною  з початком війни разом з іншими експонатами музею ікони вдалося успішно евакуювати до тилу, в той час як лаврську колекцію образів спіткала трагічна загибель. Впродовж своєї багатовікової історії ікони кілька разів чудом уникали загибелі спонукає до думки про особливу божу благодать, що простирається над ними.
Дивовижно складний і багатоликий світ ранньовізантійського християнства донесли до нас чотири "київські" ікони. Яскраве відображення цього світу бачимо в художній манері та техніці виконання образів.
Стилістично ікони значною мірою наслідують традиції живопису пізньої античності. Це особливо помітно в іконах VI ст. - „Богоматір з немовлям Христом та "Іоанн Хреститель". Свобода та невимушеність письма, чисто «живописний», позбавлений лінійних рис, метод створення форм та наповнення об‘ємів, своєрідна «імпресіоністична» манера передачі освітлення, виразна «людяність» та палка експресія образів ще цілком неканонічні й нагадують про художні прийоми майстрів елліністичного портрета.
Однак вже в образах наступного століття - „Святі Сергій і Вакх та „Святий і свята  можна на власні очі простежити процес народження іконного канону. Зображення набувають більшої умовності, в трактуванні фігур утверджується фронтальність і статика, об‘єми накреслюються вже радше графічно. Все ще властиві образам портретні риси в цих іконах нівелюються переносом головного акценту на очі, точніше на погляд персонажів, глибокий, проникливий, що проймає глядача наскрізь, поціляючи десь за межі цього світу. Цілком ймовірно, що ці ікони були сучасницями того самого Пято-Шостого Трулльського Собору 692 року, що вперше затвердив головні положення церкви про сутність та зміст Священного Образу й дав відсіч «язичницькій та юдейській незрілості» - неістинним з точки зору отців християнської церкви способам художнього тлумачення образу: античній натуралістичній манері та неіконному символізму іудеїв.
Тісний зв‘язок з живописом античності виявляє і техніка виконання ікон. Ікони написано енкаустикою  здавна відомою технікою живопису восковими фарбами по заґрунтованій гіпсом та відполірованій до блиску дошці. Високого розквіту зазнало „восколите писання, як називали енкаустику античні автори, в знаменитих «фаюмських» портретах  культових погребальних образах елліністичної доби. За своїми художніми можливостями та візуальними ефектами енкаустика є близькою до олійного живопису, водночас вона вирізняється особливою стійкістю до висихання, та інших руйнівних чинників. Написані в цій техніці, ікони зберігають і притаманний античній традиції природний колорит, котрий, однак, подекуди вже доповнюється елементами нового, суто християнського символічного трактування кольору, зокрема у пурпурі вбрання та золоті атрибутів святих.
Достовірні документи унікальної епохи, ранні християнські ікони з Синаю є неоціненними в своєму історико-культурному значенні й невичерпними у своєму духовному посланні.
Тож, завітайте на Терещенківську 15, і глибокий символізм змісту давніх образів призупинить буденний перебіг ваших думок й піднесе розум до споглядання вічного, а щирий, палкий вогонь релігійного переживання візантійського майстра очистить душу та огорне її любов‘ю. Чи є щось дорожче за цей дарунок?